Як ми втратили космос

Згадуючи про минуле світової космонавтики, я замислююся про її розвиток після 1991 року і розумію – ми проебали 30 років космосу. В кінці 80-х СРСР готував до польотів ланка «Буранів», проектував орбітальну станцію «Мир-2», розробляв новий надважкий носій «Вулкан», який використовувався б при освоєнні місячної і марсіанської поверхні. В Америці збільшували частоту запуску Шатлів, повним ходом йшла розробка орбітальної станції «Freedom», яка перевершувала за своїми параметрами нинішню МКС. Обидві наддержави підкорювали космос семимильними кроками, але. . .

Радянський Союз розвалився, забравши з собою в могилу вітчизняну космонавтику. Здавалося б, у США тепер фактична монополія на космос і купа вивільнених коштів, пора б херачить по всіх осях, поширюючи демократію на всю Всесвіт, але немає. Замість цього американці вирішили вкластися в свою світову гегемонію. Навіщо? Я не знаю. Думаю, коментатори краще мене пояснять мета інтервенції в богом забуте Гаїті/Панаму/Сомалі. Щоб ви розуміли всю суть поїздці, річний бюджет НАСА становить 20 мільярдів, а місячна операція проти Хусейна обійшлася в 100 мільярдів доларів. Чи треба говорити, що з цими грошима можна спокійно відправити на Марс роту Абрамсів. Але навіщо нам будувати місячну базу за 50 мільярдів, давайте краще щорічно зливати 80 мільярдів на таку перспективну країну, як Афганістан.

Мені іноді здається, що космонавтика США створювалася виключно як відповідь на радянські потуги в космос. Якщо б ми туди не сунулися, американці ще десятиліття літали собі в стратосфері, задумливо крутячи біля скроні на пропозиції фон Брауна вирушити далі. Як кажуть, слідкуйте за руками. 4 жовтня 1957 року СРСР відправляє на орбіту перший штучний супутник землі (ШСЗ), і на наступний місяць в США засновують спеціальний комітет космічних технологій, а через півроку створюється НАСА. Поки Лайка відзначає сорокаріччя Жовтня на орбіті, Америка намагається запустити власний супутник, що з другої спроби їй вдається. У надії обігнати Радянський Союз, США збираються відправити першої людини на орбіту, але і тут поразки. Тільки після польоту Германа Титова американці змогли вивести на земну орбіту свого астронавта – Джона Гленна.

Кеннеді, бачачи, що полімери активно пробуваються, йде ва-банк: «А чи не полетіти на Місяць? » Злітали, вийшло ефектно, і комуністам втерли ніс. Радянський Союз, кажучи:«Не дуже-то й хотілося», – відправляє навздогін два місяцеходу і пару зондів для збору ґрунту. Ніби як тотал вин, Америка намбер ван, але Поради як ніби не помітили поразки і цілком собі лідирують в інших космічних починаннях. За ними такі досягнення, як перша орбітальна станція Землі, Венери, Марса, Місяця, перша м’яка посадка на ці ж об’єкти і відправка зондів до комети Галлея. Американці не опускають руки і запускають на орбіту ядерний реактор, відправляють зонди до Юпітеру, Сатурну, Урану і Нептуну, роблять свою орбітальну станцію, створюють шатли. Йде боротьба двох наддержав за космос, завдяки якій людство впевнено рухається до світлого комуністичного (закреслено) майбутнього.

Апофеозом космічної програми СРСР стає запуск комплексу «Енергія» – «Буран» та будівництво станції «Мир». Здавалося, боротьба вступає в нову фазу, в НАСА вливають все нові і нові мільярди, але тут відбувається 1991 рік. На місце суперництва приходить співпрацю. Ще до падіння Союзу почалася кооперація між двома країнами. Програма «Союз – Аполлон» була початком американського співробітництва в космосі. Розвиток воно отримало вже в 90-ті роки, коли на «Світ» стали активно літати іноземці. Вийшов цікавий казус, американців на станції побувало більше, ніж росіян: 44 проти 42. Тим не менш, за всім цим святом життя крилася одна особливість. Космічні програми перестали розвиватися тими ж шаленими темпами. Тоді за одне покоління люди пройшли шлях від польоту собак у космосі до висадження на Місяць. Сьогодні за одне покоління ми повернулися до космосу 90-х в сучасній стилістиці. Дивіться самі, навіщо розвивати дорогі шатли або розробляти нові ракети, якщо є Радянські «Союзи». Вони дешевше, надійніше і безпечніше американських багаторазових човників. Так ще і ми йдемо з радістю на таку співпрацю, так як імперіалісти своїми контрактами фактично рятують вітчизняний космос. Виходить таке собі замкнене коло: вони нам – гроші на підтримку працездатності космічної галузі, ми їм – технології і космічний ліфт. Виходить, що бюджет НАСА розтікається на дрібні програми, підтримку шатлів і спасіння нашої космонавтики. Грошей на розробку власних ракет у Національного Агентства немає.

Розірвати це порочне коло не дозволяє конгрес, який найбільше зацікавлений у пошуках хімічної зброї в черговий африканської наддержаві, ніж у перспективи освоєння гелію-3 на Місяці. З-за цього космос стає похмурим гівном, де амбітні плани по будівництву міст на Марсі та Місяці перетворюються на відправку до них кількох марсоходів і орбітальних станцій. Всі терміни пробуваються, а космічні програми реалізуються в менших масштабах, ніж передбачалося. Апогеєм космічного застою можна назвати період з 2010 по 2020 рік. Американці закривають шатли, рубль здійснює веселі кульбіти, забиваючи черговий цвях в кришку труни, в загальному – все йде за пизде.

Що можна сказати в кінці? Розвал Радянського Союзу засудив світову космонавтику до тривалої стагнації так як, якщо немає конкуренції, то немає і розвитку. НАСА втратила свого головного вчителя і старшого брата, який багато разів давав йому по дупі зі словами: «Ворушись, блять, а то комунізм буде у всій Сонячній системі». І це працювало, американці дійсно у багатьох дослідженнях стали обходити Рад, надаючи все нові імпульси космічній гонці. Переможця в цьому протистоянні не було – залишилися тільки переможені.