Тікаючи від мами в нове життя

Ось і закінчився мій складний період у житті, – думала я, коли їхала в машині з моїм хлопцем, Русланом, до нього додому.

Я озирнулася: на задньому сидінні стояли мої мізерні пожитки. Ми під’їхали до великого і красивого приватному будинку. Було ніяково і соромно, я відчувала себе дитиною з маргінальної родини, або, припустимо, випускницею дитячого будинку.

Навчальні приналежності, і кілька речей. Думаю, батьки Руслана не таку “невістку” очікували.

– Ось ми й приїхали! – сказав Руслан, припаркувавши машину біля двору.

Дах будинку по периметру була прикрашена сотнями мерехтливих ламп і гірляндами. У дворі був акуратно розчищений сніг, і стежки підсвічувалися лампами різних кольорів, які стояли майже на самій землі, трохи подалі стояла ціла сім’я снігових баб.

Руслан підхопив мої речі, і вніс до хати. Я встала у дворі, як укопана, і розглядала красу, всі ці вогники.

– Лена, підемо! – покликав мене мій хлопець з порога ганку.

Мені було ніяково, я дуже боялася зустрічі і знайомства з його батьками. Я зняла куртку, а він відразу взяв її і повісив в шафу, який був деталлю шикарного гардеробу. Я розуміла, що їх сім’я заможна, якщо такі краси у них у дворі і коридорі, і ще більше захвилювалася, кинувши погляд на своє відображення в дзеркалі.

Звідти на мене дивилася товста дівчина з темно-русявим волоссям нижче плечей, в тонкому светрики, модних джинсах і затертих шкарпетках.

У-ф-ф, страшно як!

Руслан стояв позаду мене, обернувшись, глянув на мене в дзеркало, обійняв і поцілував в потилицю, а потім, взявши за плечі, розгорнув, і завів у дім.

В центральній кімнаті, вікна якої виходили на вулицю (ми називаємо її “зал”), працював телевізор, і батьки з молодшим братом перебували там.

– Мам, тат! Ми приїхали! – голосно сказав Руслан.

Ну все, моє серце пішло в п’яти! Я стояла там, де мене залишив Руслан, на вході в зал, ні жива, ні мертва. Від хвилювання, я забула як звати його батьків, згадала тільки ім’я його брата Юрка.

– Привіт, Олено! – сказав він, підбігши до мене.

Я була вже знайома з ним, Руслан приїжджав до мене з братом, і ми вчотирьох (плюс моя сестра), ходили в кіно на дитячі фільми кілька разів.

– Привіт, Юрко! – посміхнулася я йому, і звернулася до батьків, – Привіт.

Мама Руслана була дуже привітна, і посміхалася мені, але тато виглядав похмуро, у нього було щось з настроєм. Я испереживалась, думала, що це з-за моєї появи. Забігаючи вперед, скажу – Валентин Степанович такий завжди, з обов’язку служби, рідко виглядав радісним або щасливим.

Галина Іванівна, мама Руслана, відразу запросила мене на кухню, покликала пити чай. Зате його тато залишився дивитися телевізор, відразу переключивши на спортивний канал.

– Не звертай уваги на тата, йому лише б подивитися футбол, а чай він після поп’є, – пояснив Руслан.

– Леночка, ти, напевне, голодна? – запитала мене Галина Іванівна.

– Ой, ні, дякую, – я відмовилася від їжі.

По правді кажучи, від порції чого-небудь я б не відмовилася, – подумала я.

Мама Руслана поставила на стіл кілька вазочок з печивом, пряниками, і цукерками. Пам’ятаю, я збила голод тими пряниками.

Руслан з братом прийшли з нами, і з апетитом їли печиво. Юрка вмочав в чай печиво, чекаючи, коли воно буде м’яким. Іноді печиво від надлишку вологи відвалюється, і падало в кухоль. Мене це навіть дратувало, і на це були причини.

Я вже тоді була під враженням: мама Руслана не кричала і не била Юру по руках за його витівки за столом, тільки один раз звернула на нього увагу, і з таким теплом і любов’ю сказала:

– Обережніше, будь ласка, Юра!

Да-а-а, я вже уявила, який скандал закотила б мати, не соромлячись навіть сторонніх, вже відбила б руки Олі, і вигнала б з-за столу, її чай з крихтами вилила в раковину. А наодинці – можливо б навіть їй в обличчя, коли вона зробила це мені.

Тоді я тільки починала розуміти, що у інших людей все зовсім не так, як це було у мене. Тобто не треба дратуватися, кричати, лаятися, якщо дитина бавиться.

І чому він бавиться, власне? Дуже смачне печиво, яке побувало в чаї! Ясна річ, ми не на прийомі у царських палатах, а вдома, чому б і ні?

Після чаювання Руслан показав мені ванну кімнату, і запропонував обполоснутися перед сном. Я зніяковіла, бо розуміла, що рушник і піжаму я не взяла. А ходити перед хлопцем і, тим більше, його батьками в моїй довгій футболці взагалі не хотілося.

Але і тут мама Руслана здивувала мене – вона запропонувала мені рушник ніжного,світло-блакитного кольору, і теплий жіночий халат.

На наступний день я допомагала мамі Руслана на кухні з нарізкою продуктів на салати, готуванням. Загалом, ми готувалися до свята. Виявляється, в сім’ї Руслана є традиція: обов’язково в 12 годин зустріти за столом новий рік з родиною, а потім вже йти до друзів.

Я дуже хвилювалася, коли мама Руслана дивилася на мої вміння на кухні, мені здавалося, що виглядала я незграбно. Та й деякі страви я взагалі ніколи не готувала.

Галина Іванівна навпаки виглядала дуже спокійно, вона постійно посміхалася, і ми цілком спокійно знаходили спільні теми для розмови. Правда вона потроху розпитувала, про моє життя, про маму, про навчання. Загалом, для мене це виглядало як складний іспит, а ще я дуже чекала Новорічну ніч, і зустріч з подругами.

– Ну все, пора наводити красу! – сказала мама Руслана, коли всі страви були приготовані.

Валентин Степанович з Юркою їздили по магазинах, докуповуючи забуті продукти за завданням Галини Іванівни, і, здається, щось секретне.

Потім чоловіки наводили передсвятковий марафет в будинку: прибирання, встановлення святкового столу. Я допомогла з сервіровкою на 6 персон: до сім’ї завжди приходить бабуся Руслана, мама Галини Іванівни.

Сьогодні Валентин Степанович жартував про тещу, а потім поїхав за нею.

Ми з Галиною Іванівною підійшли до її жіночому столика.

– А ти не фарбуєшся ще, Лена? – запитала Галина Іванівна, завдаючи перші штрихи на чисте обличчя перед дзеркалом.

Я подивилася на неї в дзеркало:

– Не-а, – відповіла я, – Хіба тільки іноді вії, тому що вони у мене світлі.

Насправді, у мене поки крім туші, і гігієнічної помади, особливо косметики не було.

– Ну, личко у тебе свіже, молоденьке, це навіть добре, що ти не забиваєш пори, молодець.

Я зітхнула, ще раз подивилася на себе: мені взагалі не подобалося, як я виглядаю. Помацала волосся, щоки, і всілася на пуфик поруч з Галиною Іванівною.

Було приємно чути компліменти, зазначила я: значить, Руслан завдяки своїй мамі так розмовляє, і робить мені компліменти. Чомусь згадалися слова моєї матері:

– Ти корова, і будеш завжди такий. Твоє волосся потрібно обстригти, скільки можна шампуні переводити на твою гриву.

При цьому мама недбало хапала мене за волосся, і смикала їх.

Від виступили сліз в очах помутніло, але я стрималася, шмигнув носом.

Галина Іванівна зауважила:

– Е-ей, ти чого? – запитала вона мене.

Я відвернулася, втерши зрадницьки покатившуюся сльозу. Сто-о-оп, – подумала я. Не треба себе жаліти, інакше разревусь! Мама Руслана не стала наполягати на продовженні розмови, і, через кілька секунд, перевела тему.

Довжина моїх злегка кучерявого волосся нижче плечей, а коли я випрямляла їх спеціальним “праскою” у моєї подруги – то вони були майже до талії!

Ну і волосся трохи прикривали мої пухкі щоки і тіло, так що я дуже боялася, що мама їх в пориві злості сострижет! І так, Руслан часто робив мені компліменти, і говорив, що йому вони дуже подобаються, і був проти того, щоб я їх вкорочувала.

Валентин Степанович повернувся з бабусею, а мені сьогодні, в останній день року, належало ще одне знайомство.